Не кожному народові історія дарує свій Ренесанс, натомість майже кожному вона дає шанс на власне Рісорджіменто. Одначе, на думку раціонально орієнтованих сучасних інтелектуалів і політиків, що репрезентують країни де перше і друге вже є успішно актуалізованим, це або нонсенс, або недогляд самої Кліо. Радше було б навпаки.

Ясна річ, кожний народ має повне право на власний Ренесанс, але ж, як відомо, історія не має умовного способу, тому той хто запізнився в розвитку мусить надолужувати інтеріорізуючи ідеї, образи та вартості Відродження в їх сталих західно-європейських взірцях гуманізму, демократії, примату прав людини. Взагалі, з Ренесансу починається тріумфальна хода раціо і справедливості. Так, вельми слушно.

Інша річ – Рісорджіменто. З національним відродженням і його духовним ейдосом – національною ідеєю – доконечно пов’язані Великі Революції, Великі Кризи, Великі Війни, Великі Тривоги і Великі Розбрати, розпад Великих Держав і руїни Великих Армій. Й хоча аналітичний розум постійно плутається у визначенні причини та наслідків цих процесів, безперечно, що Рісорджіменто обов’язково супроводжується кризою традиційної раціональності та вируванням емоційного, позасвідомого і підсвідомого, нераціонального й ірраціонального, пробудженням архаїчних ментальних типів і структур.

Саме тому новітній менталітет європейського політика й аналітика ніколи не може повністю визнати легітимність Рісорджіменто будь-якого народу крім свого власного. Саме тому новітня Європа переважно визнавала право тієї чи іншої нації на історичне буття тільки тоді, коли в наслідок світових війн та катаклізмів сама історія підносить його з стану евентуальності до рівня вірогідної речовистості. Понад те, в повоєнних світах як громадська опінія, так і політичні вердикти сакралізовували акти відродження народів переважно не в формах визнання їх прав бути суб’єктами історії, а в формах визнання необхідності покарання агресивних держав за те зло, що вони заподіяли міжнародному співтовариству.

Витоки такого ставлення до проблеми національної ідеї в цілому зрозумілі. Вони обумовлені позитивістською методологією соціальної філософії, соціології і політики. Найпопулярнішими репрезентаціями такої методології в західному світі виступають соціальні концепції раціонального критицизму Карла Поппера [1] та лібералізму Ф. фон Гайка [2]. З певного кута обсервації розвиток європейських подій в останні сторіччя здійснюється саме згідно з ними.

Pages: 1 2 3 4 5 6 7 8